Кто говорит, что молчат мёртвые,
Мол время прошло... Но не надо врать,
Пусть их имена на могилах стёрты
Они оживут, помогите им встать!
Пройдут они вместе стройной колонною,
Тесно плечи прижав к плечам.
Пройдут все убитые и все сожёные,
Пройдут вопреки своим палачам.
Войной,у них, отняты жизни светлые,
Но жертвы недаром их принесены,
Ещё не все, о них, песни спеты
Храните их память живые сыны.
Их голос над миром звучит набатом,
Их подвиг в сыновьих сердцах не померк
пепел Освенцима и Бухенвальда
Помни, помни всегда человек.
Они повторятся сынами, внуками,
И станут на стражу родной страны,
Они на века золотыми буквами
В Книгу Безсмертия занесены.
Они среди нас. Характером твёрдые,
Подняты памятью на пьедестал!
Кто говорит, что молчат мёртвые?
Они оживут. Помогите им встать!
Николай Токарь.
Николай Токарь,
Сидней Австралия.
Родился, рос, жил и работал на Харьковщине.Служил в армии на Камчатке. Не имею, не состоял, не привлекался.Прошёл середину восьмого десятка.В браке состою 46лет.Имею дочь и троих внуков. Живу в Сиднее с 1997года. e-mail автора:niko1938@gmail.com
Прочитано 3485 раз. Голосов 2. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
